«Шлях до себе», Микола Руденко

Немає шляху отакого крутого Ні в темному морі, ні в хмарному небі, Як та безконечна терниста дорога, По котрій я сам продираюсь до себе.

До себе не в хату — до себе у душу, До власного "я", до глибинної суті. О, скільки я терну розчистити мушу, Щоб знов повернутись на кола забуті…

Вернувся — й даремно. І знову, і знову Пливи через викрути і чорториї — Шукай у собі нерозвідане слово, Яке тобі правду про тебе відкриє.

Я міг би не йти в ленінградські окопи, Бо ще у дитинстві лишився без ока. Я міг би, засвоївши мову Езопа, Забути, як давить цензурна морока.

У славі й пошані я міг біля печі На старості гріти скалічені кості. Від власних онуків чекати малечі І тільки уславлених кликати в гості.

Я міг би… Та все це неправда: не можу! Ступивши за дріт, перед вибором стану: Чи знову себе у собі переможу, Чи втрачу до себе довіру і шану.

Отак воно завше було, як сьогодні. Хтось прагне в мені відшукати хворобу. Та сам я шукаю не істини модні — Розшукую в хаосі власну особу.

Держава у цьому мені не завада: Я ще в сорок першому вмер на кордоні. Для мене найвища у Всесвіті влада — Пелюстка троянди в жіночій долоні.