Весь оцей цирк навколо стидоби, що не може прожити без «брендових» речей і, більш того, не може не світити ними на всю Іванківську, існує від того, що вони мають лютий комплекс неповноцінності. Людина впевнена в собі не має потреби комусь щось доводити. Ані вербально, ані візуально (демонстративною поведінкою). І найгірше те, що вони цього не усвідомлюють і щиро думають, що їм хтось заздрить.

Тому окрім того, що там є брак мізків, аби усвідомити, що всі ті цяцьки можна заробити легальним способом, хоч і зі значними зусиллями - це все одночасно супроводжується постійним внутрішнім відчуттям власної нікчемності. Нікчемності такої, що якщо ти ці всі фетишистські атрибути не покажеш, або з кимось не проговориш - почнеш сумніватися у власному праві на існування.

Історія та масова культура мають купу прикладів, коли людина здобувала любов та славу серед широких мас самою лише своєю харизмою. Пʼєр Рішар - не найкрасивіший чоловік, мʼяко кажучи. Пабло Пікассо був зростом мало не 150, але його любили та хотіли купа жінок. Кевін Костнер 2/3 карʼєри проходив із лоховською зачіскою, і теж далеко не схожий на брутального альфа-мужика. Бетті Дейвіс була геть далека від стандартів краси, тим більш голлівудських, але це не завадило їй 4 рази вийти заміж і паралельно мати купу романів, плюс 10 номінацій на Оскар.

Чи вів їх до слави той же комплекс неповноцінності? Який змушував їх отак плекати талант та розвивати характер і харизму? Хто зна. Це відкрите питання. Але факт той, що жоден із них нічого нікому не намагався довести і нічого ні від кого не очікував.

Якщо ви колись, якось, часом сумніваєтесь у собі, то даю вам потужну мантру. Ця мантра - це слова із пісні Pablo Picasso гурту The Modern Lovers:

… some people try to pick up girls And they get called an asshole This never happened to Pablo Picasso

І рекомендую вам і собі не боятись крінжувати. Та не очікувати схвалення від людей. Незалежно від ситуації