В далекому 1916 році український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст та борець за самостійну Україну, Лонгин Цегельський, видав працю "Русь - Україна, а Московщина - Россія". Перший варіант цієї праці було видано ще в 1901 році з назвою "Русь - Україна і Московщина". За 15 років Цегельський доповнив свою роботу і змінив назву, щоб чітко підкреслити ідентичності українців і московитів. Написання цієї праці було повʼязано з поширенням москвофільських рухів серед галичан, і з Першою світовою війною.

У своїй праці Цегельський дає відповідь на питання, що таке народ (нація), підкреслюючи, що ні мова, ні віра (релігія), ні схожа назва, ні навіть одна держава, не можуть бути ознакою одного народу.

Відчуття себе одним народом будується на двох головних аспектах: — спільна бувальщина (історія, культура, традиція) — спільні інтереси ( господарські, політичні, економічні тощо).

Велику увагу Цегельсикий приділяє географії, вказуючи на те, що інтереси народу, великою мірою, виходять саме з географічного розміщення, як і відчуття своєї окремішності від сусідів.

Лонгин зазначає, що від могутьої держави Русі пішло чотири гілки, які стали окремими народами: — русини-українці; — новгородці; — московити; — біло-русини.

Кожна з гілок мала свої інтереси, відмінні від інших, виходячи зі свого географічного розташування. При цьому кожен з народів не вважав себе частиною цілості, не прагнув обʼєднання і навіть одне одного називав іншими іменами. Українці називали себе русинами, а московитів - moc***к@лями, московити називали українців - литвинами (період ВКЛ) або черкасами, а себе русскіми. Взагалі московити сформувались на основі словʼянського племені вʼятичів, в поєднанні з фіно-угорським та монгольським елементом, а ідентичність "русскій" прийшла до них разом з князями та боярами, які справді були руськими. Але це було сильно пізніше часів Володимира Великого (якого так люблять згадувати сучасні російські пропагандисти), і не так вже й довго в історичному вимірі, щоб стверджувати спільність народу.

Русини-українці і білоруси опинилися в складі однієї держави - ВКЛ і відчували спорідненість, московити поступово будували свою державу і знищили Новгород, а Галичина опинилась окремо від Русі-України, потрапивши під владу Польщі. Проте галицька земля дуже довго зберігала назву "Червона Русь".

Ключовим поворотом в історії русинів-українців та московців була політика Петра І та Катерини ІІ. Петро утворив російську імперію і підпорядкував руську (українську) православну церкву Москві. Він спеціально взяв назву "Россія", а не Русь, тому що в той час абсолютно всі асоціювали територію Русі з Україною і так її називали - Рутенія, Русь. Катерина ІІ продовжила політику на посилення імперії, обмежуючи права, закріпачивши селян, знищивши Січ і стягуючи всі інтелектуальні сили навколо "Великоросії".

Цегельський вважає, що етнонім "Україна" і "українці" поступово почав використовуватися і набирати сили ще з ХVIII, закріплюючись у ХІХ ст., якраз з причини того, що русини-українці чітко відділяли себе від московців і не почувались частиною однієї "русскої" спільності. Вони відмовилися від свого оригінального імені для того, щоб не розчинитися в іншому народові, бо відчували свою інакшість та самобутність, що в них є щось таке, чого немає в московцях. Те саме було з тією частиною України, яка знаходилась в іншій імперії і піддавалась ополяченню. Цікаво, що термін "руський" в значенні український в західних областях зберігався набагато довше, бо там, очевидно, не було апеляції до "єдиного русского народу". Та і самі поляки та австріяки називали українців русинами.