Все в цьому світі має свою антиномію - протилежність. І ці протилежності балансують, систематизують та взаємно обумовлюють одна одну.

Так прогрес неможливий без традиції, майбутнє неможливе без минулого, свобода неможлива без обумовленості, універсальне неможливе без партикулярного (одиничного), матеріалізм неможливий без ідеалізму тощо.

Людина дана сама собі завжди в якомусь контексті. Позаконтекстуального (відірваного від життєвих обставин) життя не існує, принаймні в цьому матеріальному світі. Ти народжуєшся в якійсь культурі, в якусь історичну епоху, в якійсь сімʼї, в якомусь оточенні - і все це стає частиною тебе. Твоє минуле - це частина тебе, культура, в якій ти формувався - це частина тебе. Відмовлятись від всього цього, або заперечувати - це відмовлятись від частини себе. Інша справа, коли людина йде в опозицію (критику) до цих речей - це може бути продуктивним і так можна (але не гарантовано) вийти на новий рівень розуміння, знайти нові сенси.

Все в цьому світі тяжіє до балансу, психіка в тому числі. Відкидаєш одне - відкидаєш його протилежність.

Ці протилежності потрібно опановувати, балансувати та синтезувати, а не протиставляти їх одна одній, створюючи внутрішній конфлікт.

Відома нам всім гегелівська тріада: «теза <> антитеза = синтез» , можлива лише тоді, коли ви ці дві антиномії (теза + антитеза) спізнали, прожили та опанували. З наскоку вийти в синтез - тобто перейти на новий рівень - неможливо. В основі завжди лежать протилежності, які без пізнання перетворюються в лютий внутрішній конфлікт.

Якщо ж людина, наприклад, пізнає лише одну антиномію і категорично відкидає дає іншу (називає себе прогресивістом і відкидає традицію, до прикладу) - та антиномія, яку заперечують починає керувати життям людини, людина стає її рабом. Бо те, що ти заперечуєш, стає точкою фокусу в акті здійснення особистих рішень.